Державне агентство
автомобільних доріг України

» Громадськості » ЗСУ інформують » Коли дорога веде на Схід

Коли дорога веде на Схід

У попередніх номерах журналу «Дорожня галузь України» ми багато уваги приділяли розповідям про дорожників, які залишили рідні домівки та у складі військових підрозділів вирушили на охоплений війною Донбас. На жаль, постріли та вибухи снарядів на Сході не стихають і досі. Тому ми продовжуємо цикл матеріалів про працівників дорожніх організацій, які несуть службу в зоні АТО або повернулися з фронту.

Олександр Бондаренко (Полтавщина)

Порядними, чесними людьми, справжніми чоловіками, готовими будь-якої миті стати на захист Батьківщини, виховали своїх двох синів Михайло Іванович та Лідія Григорівна Бондаренки. І коли розпочалася неоголошена війна, були змушені по черзі відпустити їх на буремний Донбас. Старший брат Володимир уже повернувся із зони бойових дій, гідно виконавши свій громадянський обов’язок на Сході країни у складі 16-го батальйону територіальної оборони (читайте про цього героя АТО в №3, 2015 нашого журналу). А 5 лютого минулого року йому на зміну пішов Олександр. Тому батьки знову живуть від дзвінка до дзвінка. Тепер їхні серця щемлять за Сашка, як колись усіма думками вони линули до Володимира. Батьки сподіваються, що невдовзі зможуть обійняти й свого молодшого сина. Тим більше, що долі в братів дуже схожі. Обидва – продовжувачі дорожньої династії: батько Михайло Іванович багато років пропрацював водієм у філії «Полтавський облавтодор», а сини стали його гідною заміною на цьому ж підприємстві. Свого часу брати закінчили професійно-технічні училища, служили в лавах Збройних сил України.

Олександр Бондаренко народився 9 квітня 1980 року в селі Щербані, що на Полтавщині. Отримавши атестат про середню освіту, пішов навчатися до Полтавського ПТУ № 10 за спеціальністю «Радіомеханік  з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури». Після служби в армії деякий час працював на одному із місцевих приватних підприємств, а в 2009 році вирішив поєднати своє життя з дорожньою галуззю. Новий колектив, нові обов’язки… Але брат Володимир, який на той час уже був «старожилом» у Полтавському райавтодорі, завжди давав слушні поради, підтримував. Олександр Бондаренко якісно виконував усі завдання: перевозив необхідні матеріали на КрАЗі, а в найважчий зимовий період очищував дороги рідного краю від снігових переметів на роторному снігоочищувачі. За добросовісну роботу керівництво філії нагородило його почесною грамотою. Та найкращою нагородою для нього було й залишається поважне ставлення колег. Добро завжди повертається. Олександр ніколи не ставав осторонь чужої біди, намагався допомогти рідним і друзям усім, чим міг. За доброзичливість та відповідальність його цінують й у 22-ому батальйоні територіальної оборони, в складі якого він боронить східні рубежі нашої країни.

Про те, що Олександр неймовірно сумує за рідним домом, добре знає його дружина Юля. Разом із донечками 10-річною Тетяною та 4-річною Аліною вони з нетерпінням чекають тата додому. Його щасливе повернення стане прекрасною нагодою зібрати разом всю велику родину Бондаренків та поговорити не лише про сумний військовий досвід, а й про плани на майбутнє.

Григорій Жижка (Полтавщина)

Здавалося б, як можна залишатися оптимістом, побувавши на війні, побачивши страждання та розруху у зоні бойових дій та усвідомивши, наскільки крихке людське життя? Багато воїнів АТО зізнаються, що після повернення додому вони переосмислили життєві цінності, змінили пріоритети…

Тракторист 4-го розряду філії «Лубенська ДЕД» ДП «Полтавський облавтодор» Григорій Жижка, повернувшись із лінії фронту, не втратив оптимізму і віри в краще майбутнє. Чоловік упевнений: у всьому потрібно шукати позитив. На Донбасі він не лише здобув військовий досвід, а й по-справжньому почав цінувати дружбу та родинну підтримку. Вирушаючи на небезпечні ділянки фронту, Григорій точно знав, що повинен вижити заради свого маленького синочка Дмитрика та дружини Аліни. І дотримався обіцянки. Тепер він прагне професійно реалізуватися в дорожній справі та забезпечити сім’ю всім необхідним.

До речі, Григорій Жижка став частиною дружньої команди Лубенської ДЕД лише нещодавно – в 2014 році. Як запевняють колеги, на нього можна покластися: чоловік якісно та своєчасно виконує всі завдання, може швидко полагодити будь-яку дорожню техніку та постійно слідкує за її станом.

Григорій народився 3 березня 1987 року в селі Гурбинці, що на Чернігівщині. Закінчивши школу, пішов навчатися до Дігтярівського професійного аграрного ліцею, де здобув спеціальності тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, слюсаря-ремонтника, водія транспортних засобів. Після закінчення навчального закладу хлопець рік проходив службу в Збройних силах. До того, як пов’язав своє життя з дорожньою галуззю, Григорій Жижка отримав різноплановий професійний досвід: працював на Пирятинському сирзаводі, в селянському фермерському господарстві «РОСОШ» та на інших підприємствах.

На сьогодні Григорій повернувся до роботи, а її в працівників Лубенської ДЕД завжди багато, тим більше в зимовий період. За щоденними турботами спогади про війну трохи тьмяніють. Чоловік хоче надолужити час, коли був змушений покинути рідний дім. Тому за нагоди допомагає дружині, грається з сином, може поганяти м’яча з друзями та сходити з ними на риболовлю. Хлопцям, які пережили страхіття війни, він радить, незважаючи ні на що, залишатися оптимістами, жити та працювати заради рідних людей.

За матеріалами журналу «Дорожня галузь України»